Все інше про спінінгову ловлюРибальські байки

Модератори: sentkroy, B.B.B.

Аватар користувача

allladinlibra
Судак
Повідомлень: 264
З нами з: 01 серпня 2012 19:27
Справжнє ім'я: Саша

Re: Рибальські байки

Повідомлення allladinlibra »

Велосипедом по озерах.
У мене залежність. І зрозумів це я лише вчора. Хтось не може без алкоголю, ще хтось губить себе наркотиками і цигарками. Моя ж не має побічних ефектів, таких як головний біль, ломка і тому подібне. Вона приносить мені лише задоволення.
Я жити не можу без «дози» мандрів. Більшість людей коли повертаються після такого відпочинку додому ще декілька днів відходять. А я навпаки. Втоми не відчуваю, ходжу деякий час в режимі «тревел». Ось і після крайньої подорожі ходив цілий день містом, а думки мої були далеко від нього, у лісі-полі. Я шукав воду, місце для ночівлі, дрова. Вів бій з комарами, прокладав маршрут і визначав сторони горизонту. « Тримало » мене так сильно, що замість лягти відпочити на дивані, я зібрався і пішов на рибалку. Не далеко в межах міста, але все таки я мав надію отримати ще хоч ковток подорожнього повітря. Побути трохи на лоні природи. Хоч і не такої дикої, як у далеких мандрах, та все таки. Втекти від міського пафосу і суєти, до якого дуже важко знову звикати.
Сьогодні пишучи ці рядки розумію, що я пропащий мандрівник і вже мене нічого не виправить. Якось, не так давно, подумував поселитись у маленькій хатинці, подалі від міста. На березі гарненької річки. Завести пасіку, собаку, ловити рибу. Доля, навіть, звела мене з добрим чоловічком. Який хотів бути моїм наставником. І навчати мене не тільки бджільництву, а ще й карате. Як виявилось у минулому він відомий тренер з цього бойового мистецтва. І хоч пройшов вже місяць, як я мав приїхати на навчання до Сергія Семеновича, та хай вже вибачає, що не виконав свою обіцянку. При нагоді обов’язково завітаю до нього щоб перепросити. Добрий учень з мене не вийшов би. Адже я б часто прогулював. Та справа навіть не у цьому. Навчившись пасічникувати потрібно ставити вулики і вести господарство. Отже осісти. А для мене це рівнозначно смерті. Може колись, як буде важко волочити старечі кістки по Землі Матінці, в років дев’яносто, так і буде, але не зараз. Адже попереду ще стільки не звідано. Безліч не бачених місць, нових пригод, знайомств. Тисячі заходів і сходів сонця у далеких світах та зоряних ночей під відкритим небом. Купання у не знаних раніше річках і озерах, морях і океанах. Співи нечуваних пташок ті інші дива природи.
І єдине, що мене стримує від того щоб місяцями не з’являтись у рідному місті Луцьку – це донечка. Яка дуже за мною скучає, а я сумую за нею. Вона ще маленька, їй лише три рочки. Я чекаю поки вона підросте. Тоді у мене з’явиться супутник у далеких і близьких подорожах. У неї вже є справжній туристичний рюкзак, хоч і дитячий і вона дуже любить ходити. Як тільки навчилась топати не їздила у колясці жодного дня.
Ну а поки я обмежуюсь не дуже довгими походами. І в основному мандрую просторами України. От і крайня подорож, яка до речі, спонукала мене до написання цієї розповіді була по синьоокій красуні Волині. А точніше по її озерах.
Минулого року до мандрівного життя спробував долучитись мій двоюрідний брат Олег. Він сходив зі мною у декілька невеличких походів. А потім він став ініціатором одноденного велопробігу. Ми проїхались по селах Луцького району, подолавши 98 кілометрів. А вже цього року він вговорив мене здійснити вело подорож на протязі двох-трьох днів. Чому вговорив?! Просто найбільше я люблю мандрувати пішки. Цьому є певні причин , та про це іншим разом. А оскільки я давно хотів побувати на інших , крім Щацьких, озерах, було вирішено їхати по тих місцях якими славиться наш край. Тобто по Білих, Чорних, Любязях, Святих і так далі.
Підготовка тривала не довго, десь 5-7 днів. В основному готували велосипеди. Вони у нас хоч і не погані, проте потребували незначного ремонту. Брат ще готував рюкзак і себе. Мій же заплічник готовий завжди. І розбирається він лише тоді коли потребує прання. А, що до мене то я до цього не просто готовий завжди, я для цього створений. Для мене це не хобі і не відпочинок, не тимчасове явище, а спосіб життя.
На прокладання маршруту пішло теж декілька днів. Карта, Інтернет, відгуки друзів і знайомих у цьому допомагали. Не аби як допомогла книжка про туристичні маршрути по наших краях, видана ще у часи СРСР. Хоч у ній в основному йшла мова про подорожі по місцях бойової слави революціонерів і партизанів, проте про озера теж була корисна інформація. До слова мені її позичив Володимир, з яким ми познайомились на пляжі нашого міста. Він, як і я купається круглий рік. Не зайвим буде сказати, що кількість любителів зимового плавання збільшується щороку. Багато хто з них, в тому числі вищезгаданий добродій, крім того, що «моржують», ведуть активний спосіб життя. Їздять у вело подорожі, сплавляються на байдарках, ходять в гори. І я дуже задоволений, що таких людей у нас багато. Тому, що у нових місцях є можливість побачити багато нового і що головне пересвідчитись, що добрих людей на Україні достатньо. Підтвердження цьому буде описано пізніше. А в цілому все вищесказане робить нас добрішими, мудрішими, людянішими.
Отже все готово. Рюкзаки складені, велосипеди в порядку, маршрут прорахований. Переходимо безпосередньо до подорожі.
Сьогодні шосте липня 2014-го року, на годиннику 17:44 і до старту нашого велопробігу залишається менше десяти годин. Я скупався у рідній річці Стир. Набрався сил, зарядився позитивом і вирушаю відпочивати. Підйом завтра о другій ранку, чи то ночі.
Сьоме липня. На бортовому годиннику 3:39. На дворі дуже тепла Купальська ніч. Десь дівчата і парубки шукають цвіт папороті. За допомогою якого можна шукати скарби заховані у землі. Мене вони не цікавлять. Хтось спускає віночки на воду щоб знайти своє щастя, а я своє вже знайшов...
Ми прямую на вокзал. За двадцять хвилин п’ята наш потяг відправляється на Заболоття, через Ківерці і Ковель. Людей у вагонах не багато. Велосипеди поряд. А у нас ейфорія, ми в передчутті нових вражень.
Без п’яти шість проїхали Трилісці. Перекушуємо «автомобільним печивом»(крекер цибульковий, так його називає мій колишній колега по роботі Юра). Запиваємо пивком, купленим на передодні.
Пишу все, як є. Не люблю обманювати. Я не святий і час від часу можу пива випити і 50 потягнути. Головне не зловживати. Хотілося б сказати кілька слів про алкоголь. Я не прихильник п’янства, але і не противник хмільних напоїв. По суті,горілочка,пивечко, коньячок річ не погана, якщо вона якісна і вживається в міру. Як писав Омар Хайям:
…Вино запрещено, но есть четыре «но»
Смотря кто, с кем, когда и в меру ль пьёт вино.
При соблюдении сих четырёх условий
Всем здравомыслящим вино разрешено.
В наш час намагаються заборонити продаж алкоголю біля шкіл, в нічний час і тому подібне. Складається враження, що остання заборона на продаж зігріваючих напоїв у ночі придумана пузатими керманичами міста, з подачі власників клубів і барів, що працюють після 23. А на здоров’я дітей і нації,взагалі, їм насправді начхати. До того ж заборонений плід – солодкий. Потрібно не забороняти, а створювати таку атмосферу щоб школярі,і не тільки, не випити чи закурити хотіли. А підтягнутись на турніку, поплавати в басейні. Потрібно привчати людей до культури вживання міцних напоїв. Пам’ятаю, декілька років назад, на останній дзвоник, заборонили продаж алкоголю в «цетрі». Так випускники масово закупляли «продукти горіння» в одному з супермаркетів на 33-му кварталі. І щасливі їхали в парк «Лесі Українки». Отже хто хотів знайшов і час і гроші і місце. А виграли тільки власники магазина і таксисти, які возили «посланців» за сорокаградусною…
Ми за Трилісцями. У долинах стелиться ранковий туман. Після нічного сну прокидається природа, небесне світило піднімається все вище і вище. Народжується новий день, прекрасний день. За вікном електрички чаруюча природа Волинського Полісся. У вагоні не багато людей, хтось дрімає, хтось дивиться у вікно і милується,як і ми краєвидами.
Сьогодні я вперше мандрую приміськими потягами і розумію, що мені це подобається. В майбутньому потрібно обов’язково спробувати проїхатись електричками і дизелями подалі. Змінюються пейзажі за вікном, на невеличких станціях заходять і виходять люди, ще не знаю чому, але за цим дуже приємно спостерігати…
О 06:43 прибуваємо у місто залізничників. Тут у затишному скверику на лавочці чекаємо пересадки на інший потяг. За півтори години чекання зустрічаємо різних людей. Першими нашими сусідами були дівчата і хлопці, які напевно повертались додому після нічних гулянь і зайшли сюди щоб трохи посидіти, помилуватись прекрасним ранком і один-одним. Веселі, життєрадісні і що особливо порадувало не п’яні. Дівчата навіть не курили. Їх змінили заклопотані «дачники» і бабулі-воркотулі. Які постійно бурчали. То спідниці в дівчат закороткі, то наші велосипеди стоять неправильно.
Прибуває наш «дизель» і ми вантажимось у вагони. Їдемо далі, знову міняються краєвиди і люди. В 11:15 сходимо не перон у Заболотті. Це наша кінцева зупинка, наступна уже в Білорусії. Сідаємо на двоколісних коней і рухаємось у село Тур.
Година і ми на озері Дружби, воно ж Святе. Його площа 0,44 квадратних кілометра, максимальна глибина 16 метрів. Водойма невеличка, але дуже мальовнича. Забігаючи на перед скажу, це одне з найкращих озер на нашому шляху. Поласувавши лісовою малиною на берегах Святого вирушили далі.
Ще за хвилин тридцять добрались до Турського. Це третє озеро Волині за площею, вона складає 12,36 кілометри квадратні. Друге Пулемецьке І перше Світязь. Вони мають 16,3 і 27,5 квадратні кілометри, відповідно . водойма Турівців – рай для рибалок. Берегова лінія в очереті. Проїхавши добрий шмат берега, знайшли лише одне місце придатне для купання. Плесо заросле, є декілька островів. Сітки тут не поставиш і це дуже добре. Вода надзвичайно чиста. Водорості, яких тут дуже багато, виступають природнім фільтром. Я наприклад пив воду прямо з озера. В прибережних очеретах багато риби, ми плавали, а вона нас і не дуже лякалась. Накупавшись досхочу, попоївши вирушаємо далі на село Гірники, біля якого є аж чотири озера.
Рівно через дві години в’їжджаємо у село Жиричі. Заходимо у місцевий рай – кафе «Едем». П’ємо водичку, трохи перепочиваємо. Привітна дівчина бармен підказує нам дорогу на Прохід. Подолавши сім кілометрів проїжджаємо вищезгадане село і рухаємось по прямій до озера Радожичі.
16:58 у Гірниках на перехресті їмо морозиво, ще трохи і ми на озері. За годинку знайшовши гарне місце ставимо табір. Сьогодні ми тут заночуємо. Хоч до заходу сонця ще довго, далі вирішуємо не їхати. Дорога була не легкою. Майже постійно їхали по глибокому піску і лише в деяких селах було тверде покриття. Колеса провалюються, доводилось постійно крутити педалі. Трохи втомились. Тай озеро виявилось красивим, з дуже чистою водою. Чимось схоже на Світязь і в той же час неповторне. То чому б не побути тут довше.
Хоч сьогодні понеділок відпочиваючих на берегах чимало. На дворі справжня літня спека, люди купаються, засмагають, грають у волейбол. Ми теж купаємось щоб змити дорожню втому і готуємо вечерю.
Сьогодні у похідному меню м'ясо смажене на вогнищі. Замариноване по фірмовому рецепту, завдяки якому воно не тільки надзвичайно смачне, а ще й може подорожувати разом з вами без холодильника у будь-яку пору року до двох діб і не псуватись. А до м’яса ще зваримо кулешик.
Куліш теж за спеціальним рецептом. Переважна більшість людей готує козацьку кашу з салом. Я ж люблю щоб він був ситним, але не жирним. Взагалі цей рецепт кулішу , я випадково знайшов у книзі про козаків. Свого часу багато читав про наших відважних предків. Козаки насправді не були такими салоїдами і горілколюбами якими нам їх показують. Горілку пили рідко, та й та була 18-25 градусів. А випивши співали і танцювали. Тобто гуляли, а в гуляннях і той незначний хміль швидко виходив. А ще за допомогою оковитої вони тренувались. Хильнувши по кілька чарок козарлюги стріляли з луків, бились на шаблях і в рукопашну. А навчившись битися з хмелем в голові, зможеш воювати і поранений і втомлений і з просоння.
А сало більш використовували у технічних цілях. Наприклад під час морських походів. Тогочасні козаки-диверсанти намазували тіло смальцем щоб в холодну пору року добратись вплав до ворога. Знищували берегову охорону і забезпечували прохід своїм чайкам…
Після бою потрібно і поїсти, щоб набратися сил для нових справ. Куліш, славні пращури, готували з обсмаженого на олії пшона. Набирали джерельну воду, дикий часник і трохи солі. І все на вогонь. Це й був основний рецепт кулешу. Та якщо вдавалось вполювати дичини чи піймати рибу вони теж ставали інгредієнтами каші…
«Повіває вітерочок, закипає казаночок», - співається у козацькій пісні. А ми поласувавши м’ясцем переходимо до кулешу. А під таку страву не гріх і три по двадцять п’ять, домашньої калганівки.
Вечоріє. Відпочивальники потрохи роз’їжджаються і ми залишаємось майже одні. З настанням сутінок з нами на бій виходять комарі. У Луцьку вони мене не кусають і я на них не звертаю уваги. Тат тут вони дуже голодні і їх надзвичайно багато. Не допомагає навіть евкаліптова олія. Закутавшись у одяг, по максимуму, сиджу,трохи, на березі. Милуюсь заходом сонця, яке малює на водяній гладі озера свої чаруючі картини. Слухаю музику природи. Згадую доню, за якою вже скучив. Набираюсь сил, заряджаюсь позитивом. Думаю про древніх людей, які жили на берегах мальовничого озера Радожич. Згадую легенду, яку знайшов напередодні у Інтернеті. Ось її зміст.
Діялось це давно. Жителі села Гірники тільки розпочинали освоєння
мальовничих просторів поліського краю. Безкраї пахучі луки, густі зелені
ліси збирали поліщуків.
День за днем сходило і знову ховалося сонце, роса прозорими слізьми
лягала на землю і безслідно зникала, час спливав тихою рікою. Невдовзі
на чудових просторах виростало село, в якому вирувало землеробське
життя.
Та з часом завітала у райський куточок посуха. Хвороби, недорід
помандрували селом.
Поширилися чутки про невідому нікому з тутешніх жителів дівчину,
яка нібито щоночі з'являється біля невеличкої водойми за селом і запалює
там багаття.
Ніхто з людей не зустрічався з незнайомкою очі в очі, але про її
красу знали всі. Та що краса, коли саме ту дівчину жителі вважали
винуватицею усіх своїх нещасть. ЇЇ таємничість і врода навіювали на
людей страх. І лише один юнак на прізвисько Жич, що був сином
місцевого коваля, вірив у безневинність красуні, а причиною усіх бід
вважав безжалісне ставлення своїх односельців до багатств природи. Проте
ніхто Жича не слухав.
Дзвінкою мелодією хлюпотіла вода у ставку, а грайливі сонячні
промені купалися в ній, мов маленькі діти. Тут, серед цієї краси на березі
сиділи, обнявшись, Жич і Рада - та сама чарівна незнайомка. Міцно кохали
вони одне одного, а їні зустрічі нагадували казку, яка щодня
переписувалася знов і знов. Жич палко цілував Раду і, здавалося, що й
саме небо у цей час яснішало. Та недовго тривало неземне щастя.
Люди, дізнавшись про зустрічі юнака із незнайомкою, збунтувались. А
біди тим часом не покидали село. Нестача їжі та численні хвороби
змушували його жителів все більше вимагати від природи. Невдовзі Жич
став помічати, що його односельці віддаляються від нього, навіть не
вітаючись при зустрічі. Та душею він був добрим і сподівався, що
невдовзі вони його зрозуміють. Проте сталося не так, як гадалося.
Люди у селі знали, що Жич та Рада дуже люблять слухати плескіт
води, і те, що саме ставок є улюбленим місцем їх зустрічей. І виникло у
них бажання позбутися закоханих, щоб нарешті зникли всі їхні біди.
Човен Жича, як і завжди, стояв біля ставка. Тієї ж ночі хтось із села
пошкодив його. Коли на небі з'явилися перші яскраві зірки, юнак і Рада,
не підозрюючи нічого, спокійно сіли в човен і попливли. Серце Жича
билося все швидше і швидше, та він умів приховувати свій неспокій.
Раптом човен почала заповнювати вода. Лише мить - і все... Опинившись
у воді, закохані взялися за руки і, тихо прошепотівши останнє «кохаю»,
зникли у легких обіймах води. Здійнявся сильний вітер, небо заплакало
жалісним дощем, почало світати...
З першим променем сонця прокинулась і сама природа. Скрізь було
тихо, навколо ні душі. Не спало тільки озеро, що з'явилося на тому
місці, де вчора був ставок.
А записала її зі слів старожилів села Гірники учениця місцевої школи Забродець Любов Сергіївна.
Через трохи часу іду в палатку. Олег вже тут, намагається заснути під комариний писк, який стоїть навколо палатки. Вмощуюсь зручніше. Дивлюсь на зоряне небо і Наше озеро, через прозорий дах і двері, та засинаю під комарину колискову.
Востаннє редагувалось 15 липня 2014 17:03 користувачем allladinlibra, всього редагувалось 1 раз.
Аватар користувача

allladinlibra
Судак
Повідомлень: 264
З нами з: 01 серпня 2012 19:27
Справжнє ім'я: Саша

Re: Рибальські байки

Повідомлення allladinlibra »

Велосипедом по озерах
день другий
Прокинувся я з першими променями сонця. Не пам’ятаю, чи снились мені води древнього озера, чи закохані Рада і Жич, а можливо і взагалі нічого не снилось. Спав лише кілька годин, але добре виспався і відпочив. Все таки сон на чистому повітрі творить дива. Ще трохи полежав в палатці, милувався сходом сонця, яке потихенько викочувалось за лісу. І знову я був свідком як хтось виводить невидимими пензлями чаруючий малюнок. Художником була сама Природа. Вона писала цю картину щодня і щодня це був шедевр, вічний і неповторний як Всесвіт.
Отримавши заряд позитиву беру спінінг, який взяв з собою у мандри, і йду зробити кілька закидів, з надією піймати якусь зубату, чи зубатого на сніданок. Але мої очікування не справдились. Як тільки зайшов у воду до мене підпливло сімейство лебедів і стали просити їжу. Я вже хотів було нагодувати красенів хлібом, та прийшли працівники дитячого табору, який знаходиться неподалік і попросили цього не робити. Адже дізнавшись, що тут є дармова їжа, вони припливатимуть сюди постійно і не дадуть дітлахам навіть скупатись. Аргумент беззаперечний, тим більше побачивши цих птахів з відстані одного метра склалось враження, що дорослі особини можуть легко підняти п’ятирічну дитину. Поки дитячі вихователі проганяли лебедів, щоб скупатись, а заодно і мою рибу я зробив кілька фото голови пташиного сімейства.
Ну що ж сьогодні риби не буде, але це не проблема. Запас провізії у нас ще є, голодувати не будемо, тай магазинів навколо чимало. Прокидається Олег і ми розпалюємо багаття. Готуємо гречку з тушонкою. Тим часом, поки готується каша, вмиваємось і потрохи збираємо речі. Снідаємо, складаємо намет, прибираємо після себе стоянку і в 11:57, попередньо добре накупавшись вирушаємо далі.
За годину прибуваємо на озеро Мшане. Воно, як і попередні дуже мальовниче, хоч і придатне більш для риболовлі ніж для купання. На березі кілька машин, а на воді човни з рибалками. На дальньому березі ліс і гарні місця, проте велосипедом туди напевно не доберешся. Це до речі одна з причин, чому я не люблю подорожувати двоколісним транспортом. Хоч так ти і мобільніший, але не такий маневрений, як пішки, та з рештою кожному своє. Купаємось і в дорогу.
За п'ятнадцять хвилин чотирнадцята. Ми приїхали на озеро Чисте. По дорозі у нас з’явився новий товариш – пес, якого ми пізніше назвали Тревел. Прибився до нас, коли ми їхали через ліс. Не знаю чи його вигнали з дому, чи він заблудився. Я його проганяв, проганяв, а він все біг тай біг. Довелося приймати в команду. Ми не проти нових попутчиків, до того ж він виявися дуже розумним, але швидше за все забрати чотирилапого мандрівника в Луцьк не було б можливості. Та собака сама вирішила свою долю і вирушила за нами в пошуках нового життя. І я дуже надіюсь, що кращого, ніж попереднє. За якась час на міні привальчику я виділив йому частину нашої пайки і далі на шляху він вже став відганяти від нас чужих.
А поки що ми на Чистому. Водойма з усіх боків оточена лісом, лише зі сторони села на березі дерева відсутні, проте невеличкий шматок. Це єдине озеро з усіх на яких вдалось побувати за час велопробігу де ми не зустріли жодної людини. Хоч воно і не дуже далеко від дороги, та поворот такий непримітний, що якби не запитали у місцевих, проїхали.
Ще хочу згадати і подякувати всім хто підказував нам дорогу. Адже наші карти виявились застарілими. Хоч вони і видані у 2012 році, але дані напевно не обновлялись з часів «Великого і Могутнього». Всім велике ДЯКУЮ!
Отже, озеро Чисте, назву воно таку має швидше за все через відсутність водоростей на дні. Я запливав досить далеко і пірнав, та не побачив будь-якої рослинності. Вода теж чиста, проте має жовтуватий відтінок. Глибини не великі, я б навіть сказав маленькі, можливо є якісь ями, чи глибокі місця, але на середині не більше двох метрів. Купаємось. Наш новий товариш з нами. Трохи по дуріли, побігали і далі в дорогу.
15:12, подолавши до десяти кілометрів приїжджаємо на озеро Теребовичі. Воно теж в стороні від основної дороги, але тут стоїть вказівник, з малюнком рибалки. Схоже, що на озері є риба, та певно за гроші. Кілька хвилин ґрунтовкою і ми на березі. Теребовичі схоже на ставок. Навколо поле, лише подекуди дерева. Стоять бесідки, вдалині за міні лісочком видніється будинок і вишка. Напевно, для того щоб спостерігати за озером-ставком. По периметру таблички з попередженням про заборону вилову риби.
За дві години, трохи змінюємо маршрут. Розуміючи, що на наступне заплановане озеро сьогодні не встигаємо вирушаємо до найближчої водойми придатної для купання і можливо лову риби. На карті це річка Прип’ять. Туди і рухаємось. Схоже, що це наша крайня водойма на цей велопробіг. У четвер, тобто після завтра маємо бути вдома, а для цього потрібно завтра до 15:00 добратись до Камінь-Каширська. Але це ще майже половина відстані, яку ми проїхали за два дні. Погані дороги, а подекуди і їх відсутність, та ще ряд причин по впливали на швидкість руху. Ну, що ж буде куди подорожувати іншим разом. Скажу словами з «Берестечка» Ліни Костенко, - «поразка – це наука, ніяка перемога так не вчить…»
Дорогою до Прип’яті проїжджаємо великі і малі села. Бродятине, Межисть, Щедрогір. За останнім стаємо на привал на вищезгаданій річці. Наш товариш Тревел з нами. На годиннику 20:11.
Аватар користувача

allladinlibra
Судак
Повідомлень: 264
З нами з: 01 серпня 2012 19:27
Справжнє ім'я: Саша

Re: Рибальські байки

Повідомлення allladinlibra »

Велосипедом по озерах
третій день і не тільки
Розташовуємось на березі мальовничої Прип’яті. Ця прадавня річка несе свої води через Волинську та частково Рівненську область. Бере початок поблизу села Голядин Шацького району. У неї впадають Турія, Стохід, Горинь та інші річки. На території Білорусії у неї впадає Стир. А потім потужна, збагачена водами сотні річок, річечок і струмків Прип’ять повертається на територію України і впадає у Дніпро. Додавши сил тисячолітньому Данапру, виховавши на своїх берегах багато древніх народів, впадають вони у Чорне море.
Найперше я вирішив скупатись, змити з себе дорожній пил і втому. Намет поки не розкладаємо. Плаваю у водах Прип’яті. Тут вона ще невеличка, схожа на нашу Чорногузку. Це потім за сотні кілометрів шляху, який вона проклала у сиву давнину, річка дорослішає. Перетворюється з маленького струмочка у мудру старечу ріку…
Пірнаю, насолоджуюсь прохолодою. Мене з усіх боків обіймає ніжна, цілюща вода, яка надає сил і бадьорить. Навколо шумлять очерети, співають пташки, сюркочуть коники.
Десь неподалік хлопці на човні ловлять рибу. Мої колеги – спінінгісти. У мене розгулявся апетит до рибалки, хочу теж позакидати.
Виходжу на берег. Олег відпочиває у холодку, Тревел поряд у траві. Складаю спінінг, роблю перші закиди. Незабаром підливають човном рибалки. Місцеві хлопці після важкого сільського дня вирішили трохи порибалити. Точніше один з них, другий катається за компанію. У човні дві щучки по кілограму. Більша у цих місцях трапляється рідко.
Розговорились, про життя, про рибалку, про наші мандри. Один з хлопців, теж Сашко, як і я, запрошує переночувати у нього. Зразу я відмовляюсь, у подорожах хочеться відпочити від людей і цивілізації. Але потім зваживши на чорну хмару яка наближалась і Олегову втому, погоджуюсь. Сашко їде додому готуватись до нашого прийому, а ми з його товаришем ще трохи плаваємо човном між очеретами. Милуємось красою і закидаємо спінінги.
Через пів години нічого не піймавши вирушаємо усі разом в гості до нового знайомого. Мешкає Олександр з батьками у невеличкій, але охайній і затишній хаті. Крім нього у сім’ї ще п’ятеро дітей. Це нас трохи бентежить, не хочемо створювати людям незручності. Проте тут живуть дружні, чуйні і добрі люди.
І ось уже в друге, подорожуючи, я зустрічаю дуже добрих, простих людей. Живуть вони не у великих містах, а в невеличких містечках і селах. Будинок у якому ми маємо ночувати, як я вже говорив, невеличкий, але тут є все необхідне для життя. Тут вживаються разом давні традиції і сучасна побутова техніка. Євроремонт у хаті і криниця у дворі. Ці люди мають смартфони і планшети, уміло ними користуються. Та в той же час вміють рубати дрова і садити городину. Літом вони збирають гриби та ягоди і продають, а взимку працюють у Білорусії. Мають господарство, на столі їжа вирощена власними руками.
Повечерявши надзвичайно смачною домашньою їжею ідемо на вулицю. Розпалюємо вогнище та смажимо сало. Говоримо про життя. Приємна компанія, велике багаття, та смачна їжа зігрівають тіло і душу. Дізнавшись, що у них є сіно, прошусь на нічліг туди. Дуже люблю спати на скошених духмяних травах. Олег і Тревел вирішують іти зі мною.
Коли всі розійшлись я ще трохи полежав на траві біля згасаючої ватри. Хмари як неждано набігли, так само і щезли. Дивлюсь на зоряне небо. Розмірковую над подіями останніх днів. Навколо сільська тиша. Десь погавкують собаки, час від часу нічну тишу порушують кажани. Отримавши надзвичайно потужний заряд позитиву іду спати на пахуче сіно. За кілька хвилин провалююсь у сон.
Прокидаюсь, як і завжди, у мандрах з першими променями сонця. Роблю зарядку, Тревел зі мною. Вмиваюсь. Розбудив Олега, збираємось. Нас проводжає Сашко з батьком. Дякуємо за гостину, все було чудово. Одне турбує! Доля нашого нового чотириногого товариша. Та нам кажуть, що раз він тут переночував сюди вже і повернеться. За кілька хвилин на зупинці чекаємо маршрутку до Луцька. Дістаю з рюкзака «НЗ», шматок в’яленого м’яса. Віддаю його, на прощання, Тревелу. Він все з апетитом з’їдає і бігає задоволений поряд.
Підїжджає наш автобус. Вантажимо велосипеди у багажник, попередньо знявши з них передні колеса. Хочемо попрощатись з псом, та його ніде немає. Кличу-кличу, не приходить. Потрібно їхати. Ну, що ж прощавай мій вірний друже, можливо ще побачимось. Нехай тобі добре живеться на новому місці…
І знову дорога. Міняються за вікном села. Заходять і виходять люди. Хтось у Ратне і Ковель, а хтось аж у Луцьк. Ми їдемо додому…
О 9:52 попрощавшись з Олегом ставлю велосипед у гараж. Іду до донечки Сашульки. Сьогодні перед сном розкажу їй нову казку – про чудові краї, де живуть добрі люди. Про мандрівників Сашка, Олега і їхнього вірного побратима Тревела. Про наші відчуття і пригоди. А за кілька днів сяду писати ці рядки. Напишу їх для людей. І якщо один з десяти, їх прочитавши, піде мандрувати близькими і далекими світами. Побачить мальовничі озера, прадавні річки, зелені луги, прохолодні ліси, зоряне небо і схід сонця. Вдихне аромати природи, почує спів пташок і дзюркіт струмочка, завивання вітру і гуркіт грому. Познайомиться з добрими людьми, з різними людьми. Зміниться сам у кращу сторону і змінить світ навколо себе. Тоді все, що я роблю не марно.
У цих мандрах велосипедом по озерах я теж змінився. Цього разу не все йшло гладко, були негативні моменти. Крім того не вдалось подолати весь запланований маршрут. Але мене це аніскілечки не засмутило. Я повернувся веселий, бадьорий, переповнений враженнями. Я зробив важливі висновки. Мені вдалось вкотре переконатися у людській доброті. Я побачив в якій гармонії живуть люди. Вони поєднують вміння користуватись сучасною технікою з вмінням орієнтуватись в лісі, збирати ягоди, розпалювати вогнище. Олег змінився, я змінився, а отже, хоч трохи змінився світ навколо.
Я зрозумів, що наш світ на краще, змінять не революції і війни, а ми самі і тільки ми. Він стане кращим, коли ми станемо кращими. Потрібно не надіятись на допомогу президентів, депутатів, чиновників, Євросоюзів та інших «союзів», не чекати поки нам «подадуть», наше майбутнє в наших руках. Отже, вперед, до змін…
Читайте, робіть добрі справи, мандруйте, поважайте природу і своє коріння. Не забувайте дідівських традицій і вміло поєднуйте їх з сучасністю. Ставайте кращими…
P.S. Свої «Записки вільного мандрівника» пишу під час подорожей. Як тільки в голову приходять цікаві думки вмикаю диктофон і надиктовую те, що хочу сказати. А коли повертаюсь в Луцьк з шматочків записаного вимальовується чорновий варіант розповіді, яка потім перетворюється в чистовий. Після останньої мандрівки і того моменту коли був готовий чистовий варіант даного тексту пройшло більше чотирьох тижнів.
За цей час вдалось ще багато де побувати. Зокрема у Любешівському, Маневицькому, Камінь-Каширському, Старовижівському районах. Ця мандрівка стала можлива завдяки моєму старому доброму товаришеві Вітьку. Він їхав у ці краї по-роботі і знаючи мою жагу до мандрів запросив скласти йому компанію. За, що йому величезна дяка. І вкотре за вікном автомобіля змінювався пейзаж – то поля, то ліси. Нові міста і села. Знову я бачив різних людей – заклопотаних і життєрадісних, веселих і сумних. Ми пили воду з Оконських джерел. Купались у озері Тросному.
Хотілося окремо відмітити саме цю водойму. З усіх перерахованих у цій розповіді, воно припало мені найбільше до душі. Ніби озеро, як озеро, чимось схоже на Святе, але щось в ньому є таке… Якась енергетика, якась сила, що туди тягне знову і знову.
А ще я нарешті побував на Любязі. Тут ми і скупались і риби половили, а потім був мій «шашлик», фірмове похідне м'ясо і юшка. А тоді гроза і мальовничий краєвид на озеро. Шкода, що не було фотоапарата, хоча повноту тих відчуттів передати фотографією не можливо, їх потрібно пережити. П’янкі аромати польових квітів і скошених трав, які врази посилюються перед дощем. Мальовничий захід сонця на воді, а потім чорнючі хмари, дуже сильний вітер і майже морські хвилі. І все це під розлогий гуркіт грому і спалахи блискавок. А за якийсь час знову чисте небо, тиша і… Краєвид на озеро, який я навіть словами передати не можу, не навчився, ще так гарно писати. Після вечері на природі ми заночували у готелі «Гол». Як нам розповіли його працівники він належить колишньому футболісту Київського «Динамо» Тарасу Михайлику, який родом з села Любязь. Інтер’єр кафе, яке знаходиться на першому поверсі однойменного готелю, виконаний у футбольній тематиці. Футболки відомих гравців різних клубів, м’ячі і тому подібне. Ціни Луцькі, за кухню не скажу нічого, тому що скуштувати місцевих страв не довелось. А в загальному затишний інтер’єр апартаментів і бару, ввічливе обслуговування, чисті кімнати і санвузол. На другий день ми вирушили на Камінь-Каширськ. По дорозі скупались у озері Озюрко, збирали у місцевих лісах чорниці, журавлину, ожини і гриби. Від останнього заняття , полювання на лисичок друга довелося відривати майже силою, адже він затятий грибник. Потім на ринку у Камені зробили запас чорниці і вирушили на Стару Вижівку, а звідти попрямували у рідний Луцьк.
Були ще подорожі, але про них вже у іншій розповіді. До зустрічі на дорогах і бездоріжжі Матінки Землі.
P.P.S. Якщо комусь будуть потрібні консультації про маршрути і тп., звертайтесь. З радістю поділюсь інформацією.
Відповісти

Повернутись до “Все інше про спінінгову ловлю”